111

ПРОЙТИ КРІЗЬ ПЕКЛО НА ЗЕМЛІ… (ДО МІЖНАРОДНОГО ДНЯ ВИЗВОЛЕННЯ В'ЯЗНІВ НАЦИСТСЬКИХ КОНЦТАБОРІВ)

Версія для друкуВерсія для друку

ПРОЙТИ КРІЗЬ ПЕКЛО НА ЗЕМЛІ… (ДО МІЖНАРОДНОГО ДНЯ ВИЗВОЛЕННЯ В'ЯЗНІВ НАЦИСТСЬКИХ КОНЦТАБОРІВ)

Пройти крізь пекло на землі…

«По-різному горять свічки життя,

По-різному стрічки життя згорають,

І по собі вони завжди лишають

Біль пам'яті, який не забувають,

І біль пекучий забуття...»

З ініціативи ООН 11 квітня світ щорічно відзначає Міжнародний день визволення в'язнів нацистських концтаборів.

Один з найбільших злочинів нацистів у роки Другої світової війни став геноцид проти поневолення народів. Німеччина перетворилася на вогнище розбою, жорстокого терору. Найбільші жахи панували в місцях, обнесених колючим дротом, а саме в концентраційних таборах. Вони оснащувалися душогубками, газовими камерами та іншими засобами масового винищення людей, крематоріями. Були створені табори смерті, де ліквідація в’язнів йшла безперервним і прискореним темпом, де ув’язнені жили не більше трьох – шести місяців: там розповсюджувався наказ про «умертвіння роботою».

Всі вони служили одній меті – винищенню народів Європи.

Яскравим втіленням людожерських планів фюрера і улюбленим дітищем Гіммлера був Освенцім, розташований у центрі Європи , неподалік від Кракова. Фабрика смерті вражала своїм розмахом : 9 газових камер, 50 печей. Товсті стіни крематоріїв жадібно поглинали всіх, хто потрапляв у це пекло. Подібними були також Бухенвальда, Дахау, Майданек, Маутхаузен, Штутгоф, Заксенхаузен, в них придумувались і вдосконалювались методи знущання над людьми. Тут в'язні проходили всі кола пекла «Німеччина стала величезною катівнею. Волання її жертв чув увесь світ, вони примушували здригатися всі цивілізовані держави»,- заявив обвинувач із США Роберт Джексон на Нюрнберзькому процесі. Одним з найжорстокіших фабрик смерті на німецькій землі був Раверсбюк- жіночий концтабір, де в період з 1939 по 1945 роки було по - звірячому замучено і вбито 92 тисячі жінок.

«Щоденник« Анни Франк розповідає про одну із найжорстокіших сторінок людської історії.

Понад два роки юна Анна Франк разом із сім’єю — батьками Едіт та Отто Франками, старшою сестрою Маргот та іншою єврейською родиною переховувалася на горищі фабрики у спеціально облаштованому сховищі. Щоденник цієї дівчинки зібрав спогади про їхнє спільне життя, переживання, страхи, мрії…

Ідея вести щоденник у Анни виникла ще до переїзду в сховище і найперше це була потреба у щирому спілкуванні із вірним приятелем, якому можна довірити все. Таким другом для дівчини стала вигадана подруга Кітті, якій вона й адресувала свої записи-листи. А вже із перших днів перебування у сховищі така потреба постала ще гостріше і записник став тим острівцем свободи, де Анна могла бути щирою по-справжньому: «Вести щоденник для мене — це якесь зовсім особливе відчуття. (…) мені хочеться писати, і я насамперед хочу якомога вільніше вилити своє серце. Папір терплячіший, аніж люди».

Цей текст — це саме життя із його проблемами, родинними сварками, сусідськими суперечками, переживаннями підлітка, батьків, першою закоханістю…І хоч спершу ця історія здається Анні цікавою пригодою, таке враження зникає із все довшим перебуванням у сховищі: «Я могла б тобі годинами розповідати про злидні, до яких призводить війна, але це навіює на мене ще більшу тугу. Нам не залишається нічого іншого, ніж якомога спокійніше чекати кінця цього нещастя. Євреї чекають, християни чекають, уся земна куля чекає, і багато хто чекає своєї смерті».

Щиро захопившись думками та життям мешканців сховища цей щоденник не хочеться дочитувати до кінця. Напевне, щоб дати їм шанс вижити. Останній запис у щоденнику датується 1 серпня 1944 року. А вже 4 серпня під будинком фабрики зупинився автомобіль, із якого вийшли офіцери СС. Сховище було виданим і разом із восьма його мешканцями заарештованими були і ті, хто допомагав їм переховуватися. А вже у вересні 1944 року вісьмох євреїв було перевезено у польський табір смерті — Освенцім. Із живих у сім’ї Франків залишився лише батько. Сестри Маргот та Анна померли від тифу у концентраційному таборі не дочекавшись всього лиш одного місяця до визволення .

Все своє подальше життя Отто Франк присвятив щоденнику своєї дочки, який йому передали непрочитаним друзі, що допомагали їхній сім’ї переховуватися. Батько здійснив мрію своєї доньки видавши її книгу, про життя у сховищі.

Марта Холл Келлі нагадала світу про злочини проти людства Другої світової війни, зокрема експерименти над людьми, що проводилися в нацистських концтаборах, в історичному романі «Бузкові дівчата», який заснований на реальних подіях та став світовим бестселером .

"Бузкові дівчата" - це історія про трьох жінок, долі яких змінює друга світова війна, що вривається у їхнє життя і змінює його назавжди. Три долі дивним чином перетинаються, де хтось стане подругою, а хтось ворогом. Перша - Кароліна Феррідей, реальна людина, яка проживала у Нью-Йорку, працювала у французькому консульстві, допомагала дітям – сиротам, а вже після війни гостро переймалася долями польських жінок, які стали жертвами хірургічних експериментів в єдиному у гітлерівській Німеччині жіночому концтаборі Равенсбрюк.

Друга - Кася Кужмерик, польська дівчина з містечка Люблін, яка з початком війни долучилася до підпільного руху опору і опинилася у концтаборі, де на ній на її сестрі, та ще на зовсім юних дівчатах проводили медичні експерименти називаючи їх «Кроликами Равенсбрюка».

Третя - Герта Оберхайзер, є теж реальним персонажем, амбітна молода німецька лікарка, яка зголосилася на роботу у перевиховному жіночому концтаборі, де стала співучасницею злочинів над живими людьми.

Книга не відпускає до останньої сторінки. Вона напрочуд легко і швидко читається. Це історія про боротьбу, про непереможну духовну витривалість, мужність, про випробування, які посилає війна, про біль втрати. Але не дивлячись на страшні випробування героїні вчаться жити спочатку, бо "бузок найрясніше квітне саме після суворої зими".

З десятків мільйонів людей, кинутих нацистськими катами до в’язниць і таборів смерті, вижило небагато. З мільйонів закатованих і розстріляних чудом уціліли одиниці - випадкові обранці долі. Одним із них був і Вадим Бойко. 1942 року гітлерівці вивезли 16 - річного юнака на каторжні роботи. Він не раз тікав. Після сьомої спроби втечі, в червні 1943-го, був засуджений до страти. Дивом уник розстрілу і потрапив в штрафну команду табору смерті Освенцім - Аушвіц під номером №131161. Відтепер Вадим був не людиною, а номером для знищення. Згодом він став підпільником, називали його «Орлятком».

Коли автора безжально катували, мордували і вбивали, він дав собі клятву:»За всяку ціну вижити, щоб розповісти людям про страхітливі злочини».

Виживши він про все розповів в своїй книзі «Слово після страти», та «Якщо на землі є пекло…»це документальні повісті. В передмові до книги автор написав: «Вона написана кров’ю мого серця. У ній немає ні вигаданих подій, ні вигаданих імен. Для багатьох читачів, особливо для молоді, те, про що я розповідаю, може здатися неймовірним, вигаданим. Але все це було. Попіл змучених стукає в моє серце. Це зобов’язує мене писати тільки правду».

Всі ці згадані книги знаходяться у фондах Лохвицької районної бібліотеки ім. Г.С.Сковороди.

Уклонімося мужності та світлій пам’яті людей, чиї життя несправедливо обірвалися за колючим дротом концтабору. Наш праведний обов’язок – пам’ятати про борців антинацистського опору задля збереження історичної пам’яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримування.

 

Бібліограф Лохвицької районної бібліотеки

 

Наверх ↑